Logo

Хто у лісі господар?
Вовк у сучасному мисливському господарстві та за його межами
 
Леонід Сабанєєв, талановитий зоолог та допитливий дослідник природи  вважав, що давньою географічною батьківщиною вовків були передгірні, переважно напівпустельні азіатські степи. Але нині ситуація змінилась... 

Раніше в азіатських степах вовчі зграї у зимовий холод та літню спеку кочували за отарами домашніх тварин, що належали степовим народам. Лише згодом саме людина, завдяки освоєнню нових природних ландшафтів, будівництву доріг, використанню лісових ресурсів та розвитку сільського господарства, торувала подальші та сучасні популяційні шляхи вовкам у просторі та часі.
 
Це прекрасно видно на прикладі нашої країни, коли вовча популяція у благодатні для вовка (скрутні для держави та людини), переважно військові часи, процвітала від Полісся і Карпат до Криму. Було й навпаки – у період жорсткого післявоєнного протистояння у системі «людина-хижак», через впровадження «інституту єгерів-вовчатників» вовки зникали, а згодом, завдяки видатній пластичності виду, поверталися у межі ареалу. Нам відомі піщані підвищення (геологічні гряди) між незачепленими меліорацією масивами поліських боліт, де ще прадіди сучасних старожилів-поліщуків зустрічали вовків на тих самих переходах.
 
Вовк, як біологічний вид, як персонаж зі своїм неповторним образом та іміджем, завжди був поряд з людиною. Віртуальні з дитинства: «Вовк та Червона шапочка», «Семеро козенят», «Мерзни-мерзни, вовчий хвіст», «Жив-був пес», «Ну, постривай!», згодом – на сторінках екологічних та природоохоронних нарисів В.М. Пєскова, книг американських натуралістів, зокрема – «Не кричи: «Вовки» Фарлі Моуета. 
 
Проблемні питання конфлікт­ної біологічної системи «людина-вовк» турбують мисливців, лісівників, взагалі небайдужих та близьких до природи громадян з незапам'ятних часів. Видатний сучасний вчений-мисливствознавець, класик знання «вовчої психології» Михайло Павлович Павлов вважав і я його підтримую, що фундаментом сучасної програми та технології наукових досліджень з мисливствознавства, як науки, є знання «біологічних параметрів» мисливсько-промислових (від слова «промисел», тобто – добування) птахів та звірів, вивчених за допомогою власного ДОСВІДУ та знань діячів інших природничих наук. До чого це я. Аналізуючи деякі матеріали «вовчих» дискусій, якими рясніють сторінки наших ЗМІ, радію цьому інтересу, але, не претендуючи на абсолютну правоту, бо вже не раз брав участь у цих «вовчих» розмовах, хотів би ще раз висловити свою думку з цього питання.
 
У буклеті з чудовими зворушливими фотографіями за авторством кандидата біологічних наук Івана Парнікози «Чим вовк корисний лісовому та мисливському господарству?» читаю: вовк – «ідеальний природний селекціонер», «безкоштовний контролер чисельності бобрів», тому «відстріл членів зграї веде до виникнення хаосу, в якому чисельність вовка на території конкретного лісового чи мисливського господарства зростає, що призводить до невиправданих втрат у популяціях мисливських тварин». І як висновок, «Що робити працівникам лісового та мисливського господарства?», запитує автор і сам же відповідає: «Використовувати вищезгадані позитивні аспекти існування вовчої зграї на території господарства, не допускати переслідування місцевої зграї браконьєрами. Активно використовувати наявність вовка на території свого господарства в якості реклами, адже це зможе привести до заохочення туризму та можливості реалізації сувенірів (гіпсових зливків вовчих слідів, фігурок вовків, виготовлених працівниками лісового господарства, екскурсії на підводах по слідах вовка, продаж буклетів та іншої сувенірної продукції), що буде сприяти поповнен­ню бюджету лісового чи мисливського господарства».
 
Прочитав і уявив собі наших херсонських лісівників, які в умовах безгрошів'я сидять і активно вирізають вовчі фігурки на продаж. І подумав, треба зауважити Миколі Івановичу, нашому єгерю, що не те він робить, відстрілявши двох дорослих вовків 25 листопада та 5 грудня 2017 року (акти експертиз добутих хижаків №№ 97–98) в угіддях науково-дослідного мисливського господарства «Нижньодніпровське». Фігурки треба виготовляти, а не хижаків добувати. Відчуваю, що Микола Іванович не згодиться з науковцем і пошле мене за відомою адресою. Бо сучасна ситуація дещо інша. І не лише на півдні країни.
 
…Телефонує мені нещодавно друг-пенсіонер, наш бувший єгер: «Чи чув «вовчу» новину? З Раденська?». Раденськ – село під лісом за 12 км від Олешок. Розповідає. Вовки активізувалися. Уже третю собаку з прив'язі знімають. Цю, останню, взагалі по-нахабному. Посеред ночі почули господарі короткий скажений гавкіт домашнього сторожовика. Та швидко все затихло. Дружина настояла і ще затемно з ліхтариком вирішили перевірити підозрілу тишу. Перевірили... ні гавчика, ні будки гавчикової. Затягли сіроманці собачу будку разом з чотирилапим охоронцем на цепку за городи до лісу... Залишилось від гавчика голова в нашийнику та шматок шкіри.
 
Стосовно «ідеальних селекціонерів». Раніше ми писали про 152 вівці, зарізаних вовками у районі військового полігона за дві ночі. Таких отар на Херсонщині вже немає, але цієї осені півтора десятки овець під Каланчаком знову попали під вовчий зуб. От тобі і селекція.
 
Наступну історію розповів мені лісник з Житомирщини. Посеред ночі будить його дружина: «Вставай, Йосипе, хтось нашу собаку по двору ганяє, здається – вовк». Бурчить їй: «То не вовк, то ведмідь». Але надягає кожуха, включає ліхтар на вулиці та виходить на ганок. Собака пищить під сходами. Заметіль, і з тієї заметілі вилітає вовк, стрибає на нього і чіпляється зубами за комір кожуха. Все обличчя заслинив. Вранці цей вовк загнав на дерево школярку, яку проводжав до школи у сусіднє село її старший брат. Це її і врятувало. Хижака наступного дня відстріляли. Експертиза встановила – звір не скажений. Випливає логічний висновок: вовк полював на людину.
 
Собаку-охоронця «Свєтку» дослідного лісництва ДП «СФ Укр­НДІЛГА» вовк виманив за межі загорожі та відрізав шлях назад. Вона спробувала тікати знайомою стежкою у місто, але біля лісового розсадника, на півдороги, за 250 метрів від міських двоповерхівок, її зупинили. Скоріш за все, це був одинак-нетериторіал (особини, що полюють окремо від зграї, частіше нападають на свійських тварин і більш небезпечні для людини), бо з’їв частину собаки: внутрішні органи, частину ребер та стегна. 
 
Людожерство. Я змушений торкнутися цієї теми. Хоча вважається, що для людини найбільш небезпечними є вовки хворі на сказ, існують певні сумніви відносно того, чи справді лише скажені особини здатні напасти на людину. Знаменитий зоолог-практик, досвідчений вчений професор П.О. Мантейфель був впевнений і вчив своїх учнів, що здоровий фізично вовк настільки боїться людину, що цей жах не дозволить йому напасти. Але життя внесло свої корективи.
 
У висновках комісії 1947 року, яку він очолив, поданий перелік 12 встановлених випадків людоїдства, об’єктами яких стали більше 80 осіб, переважно діти. Шість випадків (понад 30 осіб) стосуються довоєнних років, інші – війна та повоєнні роки. Географія подій: 7 областей Росії, 4 – Білорусі, 1 – у Грузії. У додаток повідомлю, що факти про вовче людожерство були відомі і раніше. В.М. Лазоревський на сторінках Урядового віснику царської Росії за 1876 рік розповів про випадки вовчих звірств. Вивчаючи тему вовка, можна зробити висновок, що випадки нападу на людей відбувалися у період, коли дорослі звірі годують молодняк та привчають його до полювань.
 
Досить жахів. Щоб чітко визначитися у елементарних, на перший погляд, найпростіших нюансах та акцентах будь-якої екологічної чи біологічної (лісівничої, зоологічної, мисливської тощо) системи, а ці прості системні характеристики геть не спрощені, нам бракує знань. Всього-на-всього – елементарних знань. У даному випадку – біологічних характеристик виду вовк – Canis lupus. L. 
 
Приймаючи іноді відповідальне рішення відносно долі конкретного виду диких тварин (повна заборона – «Червона книга» чи зміна режиму користування – обмеження ліміту добування), наділений високою владою бюрократ робить це навмання, часом навіть керуючись «благими намірами». Але, як правило, результати такого «гуманізму» вилазять боком «обласканому» та «збереженому», а по-суті, покинутому напризволяще звіру чи птаху. 
 
Ми ще недостатньо вивчили особливості поведінки вовка, особливо його полювання, сімейні взаємини, особливості розмноження, виховання молодняку, видову комунікацію (у тому числі, звукову). Тим більше, зважаючи на регіональну множину таких особливостей, бо, скажімо, полювання вовчої сім'ї (зграї) у Поліссі та Степу, не дивлячись на видову ідентичність, відбувається геть за різними сценаріями. Нам навіть тяжко уявити, тим більше зрозуміти, як примудряється хижак вагою 50 кг самотужки, не у зграї, подолати півтонного лося: рогатого звіра, машину, удар гострого копита якої може перебити хребет невправного вовчика навпіл. Мене вже багато років під час експертиз добутих хижаків, не покидає відчуття подиву – серед здорових вовків, добутих у вільних умовах, я не зустрічав худих особин. Навіть, добутих у «голих» мисливських угіддях. У будь-який сезон: молоді, дорослі, самці чи самиці були вгодовані, а туші часто нагадували баранячі. Одного разу вранці у понеділок сусід-зоотехнік, з цікавістю розглядаючи туші двох обдертих хижаків, напівжартома, напівсерйозно бідкався, чому не побачив їх учора у базарний день: «Яка гарна баранинка!». Але то жарти, реалії, на жаль, сумніші.
 
Тепер повернемося до простого запитання: «Як 50-кілограмовий вовк умудряється завалити лося?». Дуже просто. Вся зграя працює на нього, найрозумнішого. З надією (а вона виправдовується раз на 10–15 спроб, недаремно ж вовка ноги годують), що він зможе здійснити з засідки вдалий стрибок і хватку за проміжність. Якщо вдасться – все, півтони м’яса наші, бо пошкоджена найчутливіша точка з кровоносними судинами. Далі у роботу «впрягається» хижа сімейка. 
 
Щорічно впродовж останніх 10 років в Україні офіційно обліковується близько 2–2,5 тисячі вовків, з яких 1–1,5 тисячі особин щорічно добувається мисливцями. Не будемо рахувати, скільки диких тварин з’їдає ця зграйка, але і не будемо забувати, що вони їдять м’ясо, хоча полюбляють і фрукти і не скоро перейдуть на сіно. І ще – крім «традиційної» небезпеки від вовків, як джерела сказу, існує пряма небезпека людині від хижаків у період вигодовування молодняку, а не лише узимку. Особливо у «голих» угіддях. Варто це пам’ятати. І не забувати золоті слова професора Мантейфеля, що не вовк, а людина повинна бути господарем у мисливських угіддях.

Ігор ШЕЙГАС
©"Лісовий і мисливський журнал"