Logo

«Дикі тварини належать державі, але вона про це забула» •Друк• •E-mail•
•Рейтинг Користувача•: / 0
•Найгірше••Найкраще• 
«Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств України». Про мету її створення, плани та реальні результати роботи
 
На думку президента Громадської спілки «Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств» Олександра Безкоровайного є три речі, які заважають розвивати мисливське господарство в Україні: це байдужість держави до проблем мисливського господарства, недосконале законодавство та браконьєрство. Про це та інші проблеми ми 
поговоримо з президентом Асоціації користувачів.  
 
– Олександре Івановичу, розкажіть, будь ласка, про вашу організацію та її діяльність.

– «Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств» була створена два роки тому вісьмома користувачами мисливських угідь. У перший рік існування наша робота була спрямована на вдосконалення законодавства, ми працювали над новим Проектом закону, та ініціювали внесення змін до існуючого законодавства. Впродовж 2015 року, у співпраці з колегами, працювали над законопроектом, який відомий під 
№ 2927 від 21.05.15 р. «Про раціональне використання, відтворення та охорону тваринного світу». Також нами були представлені пропозиції до Концепції розвитку мисливської галузі FLEG та до Правил промислового та любительського лову Держриб­агентства.
В Україні, на жаль, відсутня єгерська освіта, та й самих єгерів-професіоналів майже немає. Ми проводили перемовини з Національним університетом біоресурсів і з Білоцерківським аграрним університетом про створення на їх базі постійно діючих курсів єгерів, домовилися з фахівцями з різних наукових інститутів про викладання на цих курсах.
Зараз працюємо над розвит­ком самої Асоціації, зокрема, із залучення нових членів. Нині в організації маємо понад 20 членів – користувачів мисливських угідь. 
Займаємося популяризацією мисливства і рибальства, маємо свій інтернет-ресурс, публікуємо статті, виступаємо на радіо і прес-конференціях, ведемо групи у соцмережах, форумах тощо.

– Яку реальну підтримку може отримати член вашої Асоціації?

– Ми виступаємо свого роду сполучною ланкою між господарством та профільними відомствами, до нас звертаються, щоб отримати роз'яснення, наприклад, про депопуляцію кабана внаслідок АЧС, з проханнями розтлумачити певну норму Закону, або як створити мисливське господарство, чому вчасно не затверджені ліміти тощо. Мисливцям і рибалкам часто необхідні контакти господарств, наші члени можуть безкоштовно розмістити дані свого господарства до нашої інтерактивної бази, крім того, ми співпрацюємо з організаторами полювання і для іноземних мисливців.

– Олександре Івановичу, що Ви думаєте про сучасний стан мисливського господарства в Україні?

– Згадую 90-ті роки, тоді я вважав, що коли мої діти виростуть, то звіра в Україні зовсім не буде. На той час у нашій країні були тільки громадські мисливські організації-монополісти, ведення мисливського господарства якими було вкрай незадовільним, але, дякуючи Богу, в 2000 році з’явився Закон «Про мисливське господарство та полювання», який дозволив українцям створювати власні мисливські організації та клуби, брати в користування угіддя, завозити та розводити тварин і вести мисливське господарство. Зараз в Україні налічується вже більше тисячі таких господарств і саме завдяки цьому ми маємо хоч якесь поголів’я мисливських тварин, але яке, на превеликий жаль, досі не досягло рівня навіть 91-го року, не кажучи про показники чисельності розвинених країн заходу. 
Для прикладу, в Угорщині, в якій я неодноразово бував на полюванні, мисливських господарств у десятки разів менше, ніж в Україні, а звіра в десятки разів більше. Під час тільки одного полювання там законно, без шкоди для господарства, можна добути 65 кабанів, але при цьому мисливці суворо дотримуються Закону, правил господарства та мисливської етики.

– Що ж ми робимо не так? У чому або у кому причина наших негараздів?

– На жаль, у нас мисливці й користувачі мисливських угідь – це люди іноді з різним мисленням. Багатьом мисливцям простіше купити сезонну відстрільну картку, ніж перейматись питаннями біотехнії, природоохорони, збереження та збільшення фауни та дотримуватись мисливських традицій та етики. У результаті такі мисливці зі своїми сезонними картками ходять на полювання ловити мишей у порожніх угіддях. Адже відомо: безкоштовний сир буває тільки в мишоловці... Полювання – це задоволення, а за нього треба платити. Наприклад, якщо людина отримує задоволення від тенісу, то вона купує спорядження, їде на корт і платить за гру. Потреба людини – це хліб, за нього у магазині теж треба платити і це необхідно усвідомлювати і мисливцям, і деяким користувачам.

– Ви ж не будете заперечувати, що в Україні є справжні мисливці й ефективні господарі?

– В Україні є користувачі мисливських угідь, справу яких можна порівняти зі справою користувачів з розвинених господарств країн ЄС, але їх одиниці. Їм вдається утримувати господарство на високому рівні завдяки тому, що вони вкладають достатньо коштів у відтворення поголів’я, в охорону, корми тощо. Формула успіху дуже проста: берете невелику площу мисливських угідь, вкладаєте в них достатньо коштів і багато праці та любові. Тільки тоді можна отримати гарний результат. Проблема тільки в тому, що цими «плодами» користуються недобропорядні користувачі, що мають спільні з ними межі, добуваючи частину «не свого» поголів’я.  
Я вважаю, що якщо користувач не має можливості чи бажання розвивати господарство, він повинен добровільно відмовитися від угідь, або ж їх повинна забрати держава і віддати тому, хто має таку можливість. Це практика всіх розвинених країн. Користування великими площами угідь і відсутність коштів на їх утримання – заздалегідь шлях у нікуди. Не треба розводити лохів і кроликів... На жаль, саме така ситуація останні роки спостерігається в Україні. 
Давайте візьмемо уявне оптимально мисливське господарство площею 50 тис. га. Щоб завезти корми на всі підгодівельні майданчики, кожного дня єгерям треба проїхати близько 200 км, а це зарплата, паливно-мастильні матеріали, корми тощо. Порахуйте, скільки це все коштує. І це тільки частина витрат та праці. Відповідно полювання теж не може бути «безкоштовним». Це дороге задоволення як для користувача, так і для мисливця.

– Що ще заважає нам розвивати мисливське господарство? 

– На мою думку, це три речі: байдужість держави до проблем мисливського господарства, недосконале законодавство та браконьєрство.
Щодо законодавства, ми разом з іншими користувачами мисливських угідь розробили Законопроект (№ 1687 від 30.12.2014), що врахував інте­реси всіх користувачів і міг би дати поштовх розвитку мисливського господарства в Україні, але, незважаючи на всі наші зусилля і роботу з народними депутатами, він набрав у Верховній Раді лише 220 голосів. Нам не вистачило для його ухвалення всього шість голосів... Зараз повторити навіть такий результат не реально, бо країна має інші проблеми і владі, на жаль, не до мисливського господарства. Але ж тварини – це державний природний фонд, а держава повинна захищати свою власність.  
Держава делегувала свої повноваження мисливським господарствам – дала у користування мисливські угіддя, вони, у свою чергу, вкладають кошти у підгодівлю, розведення та охорону тварин, купують у держави ліцензії на добування тварин, але проблеми користувачів чомусь державі не цікаві. Мисливське господарство – це не прибуткова справа, це заняття для ентузіастів, для тих, хто любить, у першу чергу, природу, хоча в суспільстві вважають по-іншому, що мисливці – це «любителі вбивства тварин». 
Але ж справжні вбивці – це браконьєри, і, як виявилося, – це проблема тільки користувача. Наш Законопроект 2014 року, про який я згадував раніше, був, у першу чергу, спрямований на боротьбу з браконьєрством та на необхідність збільшення повноваження єгерської служби у боротьбі з ним. За цим Законопроектом за незаконне добування тварин передбачалася кримінальна відповідальність, а штрафи повинні були зупинити навіть заможних браконьєрів. 
Натомість зараз маємо жахливу ситуацію з цим явищем, дійшло до того, що розпочалась «війна» між єгерями та порушниками закону. На жаль, єгерська служба не захищена законодавчо і майже немає прав та повноважень, тому ця боротьба – неефективна, це боротьба, яка забирає життя єгерів – охоронців мисливських угідь, а браконьєри гуляють на волі. 
Будь-якої ночі в угіддях можна зустріти і місцевих браконьєрів, які тримають зброю у лісі та ставлять петлі й їх важко спіймати, бо вони знають територію, як свої п’ять пальців, і «недоторканих» високопосадовців, у яких все куплено, і цілі бандугруповання з сучасним оснащенням, тепловізорами, які вибивають все живе на своєму шляху.
Тому, в Україні необхідно негайно створити державну службу охорони мисливських угідь: професійну, потужну, оснащену, незалежну, яка буде охороняти тварин – власність держави. 

– Я знаю, що в цьому році Держлісагентство зверталося з такою ініціативою до Кабміну, але основним каменем спотикання є фінансування такої служби.

– Фінансування цієї структури може бути забезпечено за рахунок цільових коштів від плати за користування мисливськими угіддями, норми, яка передбачена законом і вже як рік вступила в силу, але, на жаль, й досі не працює через відсутність чіткого та зрозумілого механізму відрахувань. На мою думку, на відміну від думки великих користувачів, така плата повинна бути, але вона має бути розумною. Наприклад, ми пропонували одну грн за один га лісових та 0,50 грн за один га польових і водно-болотних мисливських угідь. Відрахування повинні йти у спеціальний мисливський фонд і використовуватись тільки за цільовим призначенням – на охорону, відшкодування за потрави тощо.

– З якими ще ініціативами виходила Асоціація?

– Ще одна з проблем недосконалості законодавства – це процедура надання угідь у користування. Треба спростити процедуру погодження з усіма земле­власниками та радами місцевого самоврядування. Яке погодження може бути, наприклад, із сільською радою, якщо полювання в межах населених пунктів заборонено? Теж стосується чисельних землевласників, погодження з якими тільки гальмує процедуру, але нічого не дає. Землевласник не може диким тваринам заборонити мешкати на його землі, він може тільки її загородити від дичини, але це ні яким чином не пов’язано з дозволом на право користування мисливськими угіддями. 
Друге, не менш важливе питання, яке ми теж підтримуємо і пропонували у Законопроекті – це розвиток вольєрного мисливського господарства.
Я спілкувався у Німеччині з власником мисливського господарства. Загальна площа його господарства – 600 га, з них вольєр – 400 га. Це класична форма ведення успішного мисливського господарства у країнах ЄС. Коли ми у законопроекті передбачили таке поняття, як вольєр, то народного депутата, що подавав цей законопроект, «природозахисники» та деякі «джинсові» журналісти назвали «тварью та мразью, який хоче вбивати нещасних тварин у неволі...». Ви спочатку спробуйте створити такий вольєр, придбати та завезти туди тварин, розвести їх там... Але і це ще не все, тварин у вольєрі треба ще годувати та охороняти від браконьєрів. Вольєр потребує великих витрат на його створення та утримання, тим більше, що частину тварин, зазвичай, випускають на волю. У будь-якому випадку напіввільне утримання тварин – це примноження їх поголів’я, яке зараз у нас у вільних умовах тільки скорочується.
Вольєрне господарство – це і серйозна наукова робота з формування генофонду диких тварин. Ті гібриди, що заполонили зараз мисливські угіддя України, не підпадають не під яку критику. Збільшуючи вагу та плодючість, наприклад кабана, такі користувачі створюють такі гібриди, які не ззовні, ні з середини не є дикими, а їх відсутність стійкості до захворювань у результаті призводить до епідемій. 

– Табу на вольєри це ж не одна перепона з боку «природозахисників»?

– Так, на жаль, держава та суспільство не на нашому боці й вони не переймаються проблемами мисливського господарства. Різні «природозахисні» організації постійно реєструють законопроекти про виключення вовка зі списку шкідливих хижаків, бо дай більше – хочуть узагалі заборонити на нього полювання. І рано чи пізно їм це вдасться. У країнах ЄС, на які посилаються «вовколюби», полювання на цей вид заборонено, бо він майже відсутній через його знищення декілька років тому, – як загрози мисливському господарству. Тепер західні «друзі» намагаються і нам заборонити регулювання чисельності цього хижака, незважаючи на те, що у нас вона у кілька разів перевищує оптимальну. Тим більше на фоні депопуляції кабана – основної їжі вовка. Хто наступний у його харчовому ланцюзі? Оленячі! Те, що вовк санітар лісу – це повна нісенітниця. Є достатньо доказів, коли вовк заходив до отари і вирізав половину її поголів’я, і не заради їжі, а заради азарту, тваринного задоволення. Те саме зараз відбувається і в наших мисливських угіддях. Більше того, у нас з’явилася аналогічна проблема і з риссю. 
Зі стагнацією мисливського господарства в Україні треба щось робити і ми чекаємо на підтримку держави.

– Дякую за розмову!

Спілкувався 
Роман НОВІКОВ